Рабство в житті давньосхідного суспільства  

Рабство в житті давньосхідного суспільства

Сфера використання рабської праці була досить широкою. Раби працювали в царському, храмовому господарстві, на будівництві різних споруд, доріг, іригаційної системи, в ремісничих майстернях, на рудниках. Значну кількість рабів використовували в домашньому господарстві як домашніх слуг.
До рабів ставилися мов до худоби: їх таврували, відрізали їм вуха, карали на розсуд господаря, аж до смертної кари включно. Рабів приносили в жертву, примушували виконувати найважчу, брудну роботу. Вони у величезній кількості гинули на будівництві пірамід, храмів і палаців, в каменоломнях, їх продавали, дарували, закладали, передавали в спадщину, обмінювали і т.д. Але були і специфічні риси, які відрізняли рабство в країнах Стародавнього Сходу від рабства, що існувало в країнах античного світу.
Так, у Єгипті, Месопотамії, Китаї раб міг мати сім'ю, не поривалися і сімейні зв'язки людини, яка ставала рабом. У Вавилоні деякі категорії рабів (раби палацу або раби мушкенума) мали право одружуватися навіть на вільних дівчатах. Діти від таких шлюбів вважалися вільними. У давньоіндійських правових збірниках сказано, що хазяїну не слід втручатися в суперечки між рабом та його дружиною. Раби могли мати якесь добро і розпоряджатися ним — складати угоди стосовно цього майна, продавати його, здавати в оренду, позичати тощо. За Законами вавилонського царя Хаммурапі, коли вмирав раб, який оженився на вільній дівчині, все, що вони разом з дружи
ною набули з того часу, як оселилися разом (дім, рухоме майно), слід було розділити на дві частини: половину одержував господар рабів, а половину — дружина померлого раба для своїх дітей. У Єгипті в деяких випадках рабам виділялась для обробки ділянка землі, яку можна було передавати в спадщину і навіть відчужувати. У Єгипті рабам дозволялося не тільки скаржитися на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту та притулку в храмах. Значно легше, ніж у Греції або Римі, раб у країнах Стародавнього Сходу міг отримати волю.
У давньосхідних державах існував значний прошарок вільних селян — общинників і ремісників. Сільська община була найчастіше об'єднанням великих сімей, які належали до однієї родинної групи, і наявність системи таких общин була типовою рисою давньосхідного суспільства.
Праця селян-общинників була важкою та виснажливою. Різноманітні податі натурою (зерном, худобою, домашньою птицею і т.д.), будівельна, військова та інші численні повинності важким тягарем лягали на плечі селянства, призводили до зубожіння. Так, у Єгипті податки складали '/3 і більше врожаю, в Месопотамії особливо виснажливою була праця на «дім царя». Систематичне пограбування власного народу було основою внутрішньої політики давньосхідних держав. «Як мало-помалу поглинають їжу п'явка, теля і бджола, — сказано в давньоіндійських Законах Ману, — так мало-помалу царем повинен одержуватись від країни щорічний податок».
Кастовий лад. Своєрідною рисою давньосхідних суспільств була також наявність кастового ладу. Вільне населення тут не було однорідним за своїм правовим становищем. Воно підрозділялося на соціальні групи, які мали різні права та обов'язки і перетворювалися поступово на зв'язані однією професією замкнені касти.
Кастовий поділ був властивий усім давньосхідним суспільствам. У Стародавньому Єгипті, наприклад, відособленими групами ставали жерці, воїни, переписувачі і т.ін. У середині І тисячоліття до н.е. станово-кастові групи оформлюються в Китаї. У Стародавньому Ва-вилоні вільне населення поділялося на дві категорії: авілум (людина, син людини) і мушкенум (дрібний люд). Своїм правовим становищем авілум стояв вище мушкенума. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я авілума охоронялися більш суворо. Так, якщо авілум виб'є око авілуму або зламає йому кістку, то винний відповідав за принципом таліону — «рівне за рівне», тобто «око за око». Коли ж він так само
скалічить мушкенума, то покарання мало обмежитися штрафом. Особливий правовий статус отримував не тільки сам авілум, але й члени його сім'ї, наприклад, якщо авілум вдарить вагітну жінку, дочку авілума, і ця жінка помре, то належить вбити його власну дочку. Але коли такий випадок траплявся з-дочкою мушкенума, то досить було заплатити за її смерть '/: міни (приблизно 250 г) срібла. Різниця між цими групами полягала, як вважають деякі дослідники, в тому, що авілум — це повноправні общинники, а мушкенум — люди, які стояли поза общиною і були пов'язані з царським або храмовим господарством.
Однак найвідчутнішим кастовий розподіл був у Стародавній Індії, де все вільне населення розділялося на чотири замкнені групи — вар-ни: брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр. Поділ на варни було оголошено споконвічно існуючим, і він був освяченим релігією. На підтвердження цього жерцями було створено легенду про те, що великий «прабатько всіх живих істот» Пуруша створив брахманів із своїх уст, кшатріїв — із рук, вайшіїв — із стегон. Для кожної варни жерцями була розроблена своя дхарма, тобто закон способу життя, визначені права і обов'язки.
Утворилася ієрархія варн. Кожна попередня за народженням вар-на розглядалася вищою за наступну. Три перші варни вважалися «двічі народженими» і різко протиставлялися варні шудр — «один раз народженим», людям низького походження.
Першу варну складали жерці-брахмани, їм приписували божественне походження, вони користувались особливими пільгами та привілеями. Брахмани були монополістами знань і освіти, часто займали в державному апараті впливові посади різного роду радників, їх обов'язком було постійно вивчати священні книги — Веди і навчати інших, приносити жертви за себе і за інших, дарувати і приймати подарунки. Брахмани вважалися володарями усього живого і мертвого на землі, всі їх бажання повинні були виконуватися безвідмовно. Особу і майно вважали недоторканними, а будь-яка образа, поранення, вбивство брахмана тягнули за собою найсуворіші покарання.
Привілейованою варіюю були і кшатрії-воїни. Цій варні ставили в обов'язок управляти країною, захищати її, охороняти підданих, здійснювати жертвопринесення, вивчати Веди, пильнувати, щоб усі люди дотримували законів і релігійних обрядів та ритуалів. Кшатрії становили світську знать, яка була наділена державною, політичною
і військовою владою. З варни кшатрієв, як правило, походили правителі Індії — раджі.
За вченням брахманів, між ними і кшатріями повинна існувати тісна співпраця і взаємодопомога. «Кшатрії не благоденствують без брахманів, — сказано в Законах Ману, — брахмани не благоденствують без кшатріїв; брахмани і кшатрії, будучи міцно з'єднаними, благоденствують і в цьому (світі) і в майбутньому».
Найчисленнішою була варна вайшіїв. Вона була вже непривіле-йованим станом. До неї входили селяни-общинники і торговці. Засобом існування вайшіїв були землеробство, скотарство, торгівля. Люди цієї варни були зобов'язані вправно і добросовісно працювати, примножувати своє майно, своєчасно і регулярно приносити жертви, бути покірними волі брахманів, своєчасно сплачувати податки, забезпечувати всім необхідним себе і членів вищих варн.
Для варни шудр був визначений лише один обов'язок — вірно служити трьом вищим варнам. Шудри були особисто вільними, вони не були рабами, мали право володіти майном, вільно ним розпоряджатися. Вони мали свої сім'ї, свої права і обов'язки. Однак шудра не мав права брати участь у релігійних обрядах, на нього дивились як на нечистого. Брахман не повинен був давати шудрі ні поради, ні залишати своєї їжі, не повинен був навчати шудру священному закону. Показово, що в законах було сказано: «Шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи можливість (зробити це), бо шудра, набуваючи багатство, утискує брахманів».
Але були в Індії і такі вільні люди, які опинилися за межами чотирьох варн — чандали та ін. Здебільшого це були представники відсталих племен, їх вважали «нечистими». Вони виконували брудну роботу, працювали на цвинтарях, повинні були носити одяг, знятий з мерців, і т.ін. їм було заборонено входити вдень у селища, користуватися громадськими колодязями та купальнями. Вони повинні були все своє життя кочувати, переходячи з одного місця на інше.
Належність до тієї чи іншої варни визначалася тільки народженням. Перехід із однієї варни до іншої був неможливим. Індійцю всіляко прищеплювали переконання в необхідності найсуворішого додержання всіх правил, що стосувалися його варни. «Тільки додержання (кожним) свого закону, — сказано в давньоіндійському пам'ятнику, — веде на небо і у вічність, при його порушенні світ гине від змішання каст».






0876190349339015.html
0876247317638300.html
    PR.RU™